На практиці виходить так, що школи переважно не дуже переймаються цим питанням. Директори не налаштовані брати лідерство на себе й ухвалювати рішення, які викликають дискусії. І в Інстаграмі можна знайти безліч учнівських селфі, зроблених безпосередньо під час уроків. А булінгові скандали з використанням «мобілок» у школах регулярно потрапляють в новини.
Школи перекидають відповідальність на вчителів, які під пресингом батьків, а інколи — й самих учнів («а що ви мені зробите? Телефон — це моя приватна власність!») не завжди в силах дати раду «мобілкам» в класі та їх впливу на навчальний процес.
Порада міністра Лілії Гриневич «діти заходять в клас на урок, складають в скриньку свої мобільні телефони, відключивши звук» може бути реалізована настільки, наскільки самі вчителі мають волю і можуть домовитися з класом щодо подібної практики.
Якщо з 30 учнів хоча б один відмовиться здавати свій телефон, мотивуючи це тим, що вчитель не має права на подібну вимогу — решта також відчують, що вони ніяк не зобов’язані дотримуватися цього правила. До речі, у Британії, хоч і немає заборони на мобілки в школах, учитель має право забрати її до кінця навчального дня. До того ж, інколи українські вчителі не хочуть брати на себе матеріальну відповідальність, адже телефони дітей — річ досить вартісна, і хто компенсуватиме їх втрату або пошкодження «у разі чого»?
Батькам також нелегко досягти консенсусу в цьому рішенні. Інколи вони не розуміють, які загрози може нести постійний доступ до мобільних у школах — «кібербулінгу» в їх шкільні часи ще не існувало. Інтернет-залежність, як і скролінгова, ще недостатньо досліджені. А наявність зв’язку з дитиною часом справді є необхідністю, особливо у великому місті, коли діти відвідують різні гуртки і позакласні заняття. Всі спроби домовитися між батьками і якось врегулювати чи обмежити використання смартфонів у школах завершуються лише лютими війнами у батьківських групах в тих же мобільних додатках.
Немає коментарів:
Дописати коментар